Темпельгоф

Велетенське корито старого аеропорту б’ється об краєвид крізь маленький меморіальний парк. Воно не розгортає своїх масштабів повністю – радше дражниться з дерев. Жодні просторі території не прилягають до нього, ніяких гектарів паркінґів; він стоїть обабіч тротуару, як неочікуване гірське пасмо. Зі зростаючим здивуванням я проходжу по одному кварталу в кожному керунку, змагаючись за те, аби відчути його масивність. Гітлерів моноліт обіймає льотне поле півколами крил, які формують розмірені арки з брил пісковика, що здіймаються вгору, та каскади скляних стрічок, які тягнуться в обидвох напрямках поза межі поля зору, закінчуючись хтозна-де – можливо, у Польщі. Але в будь-якому випадку лише той, хто геть утратив здоровий глузд, пішов би це перевірити. Чистий відкритий симетричний декорований монстр, красива недоторкана річ, яку, поза сумнівом, неможливо стерти з ландшафту. І, випинаючись у моєму напрямку з підніжжя арок, на з’єднанні Темпельгофердамму та Колумбіядамму, постають два чотирикутники пісочних будівель (кожна завбільшки з обласну лікарню), які утворюють хижі пазурі; крихітна з огляду на цілісну картину площа перед входом між ними відведена під паркінґ, а над головними дверима височіє напис «Zentral Flughafen».

Місцеві вчора помилялись – він вмістить тисячу клубів.

Звідси я не бачу жодного руху навколо будівель, ніби їхнє гравітаційне поле відлякує будь-що компактніше за церкву. Тоді, вирушивши через маленький паркувальний майданчик, я зрештою засікаю двох чоловіків, які тиняються біля входу. Їхній одяг нагадує про старі вантажні та буксирні судна і колишеться суворими хвилями – безумовно, від гравітації. Вони вдивляються разом із кам’яними орлами, котрі суворо стежать зі стін, як я ступаю ще декілька кроків і заходжу досередини. Скляні двері торохкотять, аби врівноважити тиск позаду мене. Западає тиша. Вузький кам’яний вестибюль простягається праворуч і ліворуч, і у ньому ні душі. Дві листівки «Розшукуються терористи» приліплені до стіни. А попереду зала розгортається до розмірів костелу, колосальний простір розстеляється за декілька кроків, і там зі стелі звисають планери. Ліворуч розташовані порожні засклені приміщення, а праворуч – акуратний ряд столів реєстрації, який звідси виглядає як макет; усі вони порожні, крім одного, за яким на лікоть сперлась дівчина. Якби не скло, яке вигинається між елеґантними ребрами, і світло, яке заливає закапелки згори, ця простора споруда виглядала б, як могила для того, кому Клеопатра догоджала б навколішки.