Плейлист

Коли ми в’їжджаємо у старий Схід, мені стискає горло. Рухаючись вулицями, я зауважую, що підпільних пролетарів замінила стильна богема, старі візки для продуктів – нові ергономічніші, місце руїн зайняли крамниці екологічно чистих продуктів. Якщо в мої часи обвал балкону із гульвісами на борту не був чимось зовсім нечуваним, то сьогодні горизонт практично стерилізований жвавими крамницями і кав’ярнями в місцях, де колись крилися тіні. Це така характерна риса наших з Берліном квапливих днів: я усвідомлюю, що в двадцять п’ять уже можу сказати, що «у мої часи все було інакше».

Втім, тут все ще схоже на місцинку для мишеняти Фредеріка. Хіба що тепер він користувався б апаратом для еспресо. Всі ці краєвиди наштовхують мене на роздуми про те, наскільки помилковими є наші уявлення про Німеччину. Хоч я погоджуюся, що кожен німець визнає Берлін особливим випадком. Схоже, однак, на те, що в британських інтересах вважати цей край суворим, механізованим, неромантичним, а народ позбавленим почуття гумору і стилю. Насправді ж німецька мова тепер значно м’якша, несподіваніша, розлогіша і гнучкіша, навіть вишуканіша, а люди привітні і чуйні, далекі від тих варварів, якими їх хочемо бачити ми. Можливо, з тим, як останні тіні нашої імперії потопають у хвилях, переламний момент війни залишається єдиним зв’язком з тріумфом, з ідентичністю. Поки Європа заходиться про перебудову, ми мугикаємо мелодію з фільму «Велика втеча» і чекаємо, поки нам скажуть, що буде далі. Бо все мародерство сьогодні походить від неоварварів, а це ми.

На Кастанієналлеє населення, тиняючись, розділяється на вечірніх і нічних мешканців, і я сканую їх, шукаючи рудименти старого Сходу – затісні болоньєві куртки, підстрелені штани, і хоча ще збереглися ознаки східняцького шику, повітря буквально гуде від дизайнерських проектів на дошках для малювання. Дизайнери з триденними щетинами заполонили ними кнайпи і бари – і це не гострі, одержимі проекти, випалені божевіллям і паяльниками, а проекти для обговорення за капучіно. Проекти, які в гармонії з сучасним саундтреком Пренцляуер Берґа, нескінченним повторами «Ґулаґ оркестр», гносінес, гімнопедіз чи будь-яких меланхолійних колискових, які допомагають необуржуа без ГМО уявити себе у дитячому візку серед річкових каменів і маргариток.

Це відчуття, в якому я дуже самотній на цьому новому, покращеному Сході. Мене позбавили обох дієвих екстремумів людства – пацанячого лівацтва і диявольської правоти, мій новий соратнику. Тепер це схоже на розважливий центр, без революції, без того, проти чого варто повставати, і без жодного оптовика меблів, кредитного брокера чи автосалону «Хюндай» у полі зору. Такий собі вдоволений край біойогуртів, і мені це боляче бачити, бо я цього прагнув, а тепер, коли знайшов, за іронією долі воно не відповідає моїм потребам.

Вдоволеність – аж ніяк не пальне для крайнощів.

Гаразд. Розминувшись із бороданем, який нагадав мені мого  батька в молодості, я заходжу до бару на розі Кастанієналлеє і Ціонскірхплятц. Відгомін «Дойчес реквієму» ллється з церкви через бруковану площу.

У цю мить по радіо запускають Джона Денвера. «Пісенька для Анні». Ґерд застигає, дивлячись на пляшку. Я спостерігаю, як його обличчя розквітає від почуттів, розвертаюся і йду, отримавши від цієї найсолодкавішої з пісень ляпас сентиментальності.

Томас передає цигарку, і я хапаюсь за неї, наче за соломинку. Її кінчик пропалює дірки у темряві, вона залишає палахкі цятки скрізь, де я її затримую, й вони не зникають. Таке навантаження німбу. Я намагаюся нерухомо тримати цигарку перед обличчям і затягуватись, не дивлячись. Але в процесі чую голоси. Придихи і хихотіння у темряві.

За якусь мить Томас притискає навушники до моєї голови.

– «Рамштайн», – просто каже він, – «Бай-бай».

Електрошок трусить мною до заціпеніння: карбують крок масштабні загони в марші – «Лінкс, два, три, чотири», – утворюють над головою шатро гніву, а земля двигтить під ногами, коли вони проходять повз. Тоді вступають пекельні гітари. Мої очі закочуються. Я покидаю власне тіло і зливаюся з повітрям. Приходять дві жінки, одна присідає навпочіпки, занурює в мене руки, розсіюючи руїною мої життєдайні гази. Вона пронизує їх язиком, і випари землі поєднуються з вагінальним потом та запахом поцілунків, аби з’єднати нас, засмоктати, розчавлюючи, аж поки соки наші сквасніють і всотаються в землю, і ми помремо разом, тут – аби зітліти разом із природою. Ах, цей безстрашний німб.

Мої деталі вже ніколи щільно не складуться.

Врешті мене поглинає уривчастий сон холодної смерті, сон хробаків, аж доки, за якийсь час, в іншому житті, я зриваюсь від Ґленна Міллера.
«Місячна Соната».

Світло пронизує шатро. Деспотична природа послаблює свої кліщі, ніч – її маєток для вбивств і каліцтва. Тепер її підлабузники, птахи, кепкують із душ, які померли до світання. Дівчина тут зі мною. Я пригортаю її, сягаючи задка, щоб запхати руку всередину, туди, де все ще ховаються м’якість і тепло. Томас розлігся поруч мене з іншою жінкою, що розпласталась і треться об нього зверху. Ми без штанів. Трусики в горошок тріпочуться на гілці вгорі шатра.

Голки сонячного світла пронизують його.

– Ти колись чув про «Клаус унд Клаус»? – запитує Ґерд. – Відомий дует із Гамбурґа. Я мав намір розповісти тобі, що Дітер грав у відомому триб’ют-гурті «Клаус унд Клаус» у Ляйпциґу.

Лунає нудний ритм: праворуч і ліворуч вибухають сурми, а посередині – барабанний дріб. Коли я повертаюся до столика, то і Маґда, й Ґізела якось дивно на мене дивляться. Я усвідомлюю, що моє обличчя перекосило від жаху, наче я побачив, як гине цуценя. Я приводжу його до ладу й сідаю поруч Ґоттфріда. Коли я вмощуюся, він рохкає.

Тоді я стартую з бухлом – настільки інтенсивно, наскільки це можливо.

Зі спустошеним обличчям я спостерігаю, як у терміналі поволі піднімається німб, а це підносить філософські питання понад усе: чи німб дрібних насолод рівний найжорсткішому дебошу? Яка різниця між нами, доведеними ломкою до летального зловживання різними субстанціями, і тими, хто релаксує під звуки сурм і вино? Хто більший господар свого німбу?

Аби лише підійти до запитання, потрібно більше потужніших інтоксикантів, от хіба що відповідь була б у вас під рукою. За будь-яких обставин жодні теорії неможливо розвивати під звуки сурм. Незабаром вибухають одноманітні матроські пісні, і моряки жартівливо пояснюють, чому Дітера теж звати Ґердом. Ллється вино, і всі підспівують «Кінь у коридорі», аж поки одна з найколосальніших споруд на землі не починає ходором ходити від веселощів. Я озираюся, щоб знайти Ґоттфріда, стримано погойдуючись, насуплено повторюючи губами слова. Охоронець підсуває крісло і киває, Маґдині брови піднімаються між куплетами, і навіть Ґізелині чоботи дріботять вправо-вліво, поза сумнівом, в усвідомленні того, що розваги покращують стан здоров’я так само, як чай з женьшенем чи клізма.

Тремор пронизує мене, коли ми повертаємо за останній ріг. Мелодійні трелі вокального камерного ансамблю починають тремтіти у повітрі, коли ми наближаємось до салону, акапельний спів зринає неначе з глибин історії. Мелодія піднесена, доволі сучасна і трохи знайома; після декількох тактів я впізнаю, що це «Найт енд Дей» забороненого Райхом у тридцятих гурту «Комедіан Гармоністз» у німецькому переспіві «Таґ унд Нахт». Уявіть сцену, яка стає все ірреальнішою, група чоловіків у масках і вечірньому вбранні під проводом сфінкса у пелерині рухається музичним тунелем. Двері салону відчиняються до покою, оббитого мусліном і наповненого фалдами полотен рідкісних тканин, де гості діамантами розраховуються зі скарбником за вхід. Із кожним цоканням по таці він передає скибку фрукту розкішному зеленому птахові у золотій клітці, оздобленій самоцвітами.

«Погодуйте пташку, – торочить той, – погодуйте пернатого декадента».