Маріанна Винар
© «Маґуро», 70х100 см, колаж, змішана техніка, 2012. Ілюстрація до розділу «ТОКІО»."
"– Її звати Маґуро?
– Нє, Кейко. Маґуро тут називають затягнутих тьолок, які просто лежать, і ти не знаєш, чи трахати їх, чи реанімувати.
Він допиває пляшку з горла."
 |
Моя територія дискомфорту – дорогі ресторани і таксі, фраза, на кшталт, «я любитиму тебе завжди», ідеально віддраяна кухонна плита, стерильні інтер’єри, правила хорошого тону та й правила взагалі.
Моя територія свободи – змокнути під дощем, виставляти пиво хлопцям і їсти шаурму вночі, сидячи на асфальті, йти пішки додому о 3 ночі і пояснювати охочим підкинути водіям, що мені так кльово, і не треба мені пропонувати цибулю, якщо я хочу морозива;
з’їсти папірець з номером телефону лавера, якого конче треба забути, а іншому дати все, крім номера телефону, бо територія свободи не має номерів.
В дитинстві, коли просили заспівати, - я казала: ні, я малюю, а коли просили показати малюнки, відповідала – я вже не малюю, я співаю. Ні художником, ні музикантом я так і не стала.
Малюю, коли болить. І співаю, коли ніхто не чує. І це просто моє.
Я дуже добре розумію Ґебріела Броквелла на рівні енергії та інтоксикації. Особливо в моменти коли безглуздість того куди і для чого ти йдеш не залишає шансів на окрилене тріпотіння під сонцем.
Але, що цікаво, - дно поразки і дно келиха мають дуже подібні властивості.
Маріанна Винар, художник