Галина Шиян (Agent Fairy, Ministry of Debauch)

Many things can be lost in translation but even more can be found.

 

“What really knocks me out is a book that, when you're all done reading it, you wish the author that wrote it was a terrific friend of yours and you could call him up on the phone whenever you felt like it. That doesn't happen much, though.”
― J.D. Salinger, The Catcher in the Rye.

Коли мені було шістнадцять, я мріяла жити одна в мансардному помешканні, спати до обіду, безладно харчуватися, а вечорами вживати трунки з митцями, музикантами і поетами, під касетні аудіозаписи.

Коли мені було двадцять шість, то замість касетного магнітофона у мене був CD-плеєр, авто, помешкання на останньому поверсі (тобто майже мансардне), бізнес і помірковане сімейне життя. На розбудову цієї всієї рутини мене наштовхнуло ніщо інше, як освіта класичного філолога, якій я не бачила жодного практичного застосування.

Зараз, станом на 32 повних роки, я багато намандрувала, від чого часто плутаю пори року і доби (за днями тижня не стежу давно). Це дозволило зрозуміти таки цінність освіти класичного філолога і знайти їй застосування, а також назбирати у своєму архіві загоєні шрами від регулярних любовних страждань, жмут аматорської писанини та стоси репортажних фото.

Сповідуючи філософію гедонізму, успіх в якому, як виявилось, досягається лише кропіткою і наполегливою працею, живу одна в майже мансардному помешканні, сплю до обіду, безладно харчуюсь, а вечорами вживаю трунки під плейлист з інтернету. Понад усе ціную спільність духу з сестрою і акцептування батьками мого життєвого вибору, добре товариство, плинність, усамітнення, самоекзилу та клацання відвертості між людьми.

Відтак, мрію, що:

Коли мені буде тридцять шість я матиму дітей, і хоч щодо шлюбу я не певна, але знаю точно - тати їхні будуть бездоганними.

Коли мені буде сорок шість, я напишу роман і продовжуватиму жити подорожами, не знаючи де наступний пункт призначення, але маючи спокій в серці від того, що у мене є справжній фундамент родинної опори і дім там, де народилась.

Коли мені буде дев’яносто шість я сидітиму десь на сонячній терасі з молодими поетами, куритиму самокрутки з травою, питиму вино і насолоджуватимусь прекрасним.
Коли мені буде сто шість я далі житиму, але лише в книжках.

(Те, що між сорок шість і дев’яносто шість прірва мене зовсім не лякає. Думаю, у неї можна пірнути з усім гедонізмом).

Facebook

Неможливо було взятись до цього епохального перекладу в інший спосіб окрім двомісячної самоекзили до Берліну листопада-грудня 2010. Коли роман уже було здано редакторові, відчувалась потреба у поверненні до Міста, аби відполірувати ще деякі деталі відчуття тексту.

Відділити уявне і реальне в цій карколомній Одіссеї Лондон-Токіо-Берлін протагоніста Ґебріела Броквелла на шляху до усвідомленого суїциду, ставало дедалі важче. Герой із персонажа, який іноді дратував своїми претензіями на титул філософа нашого часу, поступово ставав дуже близьким, зрозумілим і цілком впізнаваним серед кола друзів, його погляд можна було розгледіти навіть у випадкових перехожих.

Стоптуючи стежки Ґеба, як і чоловік останніх двох років мого життя я тинялась Мітте і Пренцляуер Берґом, заходила у концептуальні крамниці і секонди, в яких він купував собі безумні вбрання. В одному з них, на Кастаніеналеє, за декілька метрів від Ґебового готелю і моєї келії листопада-грудня 2010, пересвідчилась, що гриби, бажання і речі мають властивість чекати на нас. Неодноразово згадувана мною у різних контекстах норкова шуба, висіла там серед штанів, блуз і суконь дивовижного крою та принту.  Думаю, шлях до цього вішака вона розпочала десь тоді, як я її захотіла, бо захотіла я її за квартал звідси півтора роки тому. В абсолютно незрозумілий мені цінотворчий спосіб, символічну плату за право власності на цей скарб, який до кожної дрібниці крою і відтінку відтворював мої фетишистьські фантазії, було знижено із 150 до 100 євро. Як так сталось, чєм кончіла попередня власниця і чи була у її спадкоємців (імовірно веґанів) параноя, що зелені можуть облити на вулиці червоною фарбою, я навіть не хотіла припускати. Бо справа не в зелених, не у веґанах і не у матеріальних здобутках.

Справа в тому, що трапилось це першого дня тридцятиградусної спеки, і недоречність одягу в стилі Ґебріела, яку Берлін ковтає із відстороненою лояльністю, додавала усій ситуації абсолютного сюрреалізму - сам Ґеб теж валандався півкнижки у хутрі з секонда. Ще на нашому шляху трапився старий диван просто серед вулиці, саме в тому місці де інші герої відновлюють сили у CURRY 36 STATION – комусь тої ночі добре спалось під небом над Берліном, тим часом, як ми розмовляли з мишенятами з дитячої книжки Ґеба.

Перше, ж що я побачила в заторі на в’їзді в місто – приклеєний до вантажівки попереду маленький вказівничок TEMPELHOF. Це недіюче летовище часів Третього Рейху й було метою останнього візиту. Своїм огромом ключова у подіях роману споруда, просто звалила з находжених до гулу ніг, звалила на газони і злітні смуги, де розслаблений берлінський люд грилював, пив вино і пиво, курив самокрутки з промовистим запахом, засмагав, грав з дітьми в футбол, запускав повітряних зміїв. І як було не розчути у цьому всьому гулі голос Ґеба:

« Із усього, що я читав і бачив за роки, після того, як побував тут, винюхуючи новини, як цуцик, ось як я відчуваю його стан: якщо сучасний Лондон – це пияк, який мало не розгубив усі ключі, то Берлін щойно прокинувся, виявив, що ще живий, а на дворі неділя. І, хоча його найвищий пагорб і штучний, згромаджений з уламків чотирьохсот з гаком тисяч розбомблених будинків, нова ера, витоки якої у дірках від куль і бункерах цілком справжня. Я відчуваю, що там де не ростуть дерева і квіти, пускають паростки мистецтво і ідеї - усі його канонічні графіті, актуальний декор Поршів, які сяють біля бровок тротуарів, його клуби, які відмовляють у вході зіркам, його киплячий контркультурний, антикультурний люд і млява загальна маса кричать про одне: Берлін не для еліт – Берлін для людей.»