Міністерство Дебошу
Події розгорталися у Единбурзі літнього фестивального вечора 2010 року. Я завершив своє читання і намагався втекти – наступного дня на мене чекав переліт до Австралії тривалістю у 24 години, а там знову читання. На виході я натрапив на шотландську пані та письменника Алан Ворнера зі склянкою в руках, а це означало, що за 2 хвилини і у мене в руках опинилася склянка, не встигли ми випити по другій, як проповзли чутки, що шатро для гостей повне іноземних літературних сановників, включно із міністром культури України.
Коли дівчина врешті приєдналася до нас, то забрало трохи часу поки вдалось зрозуміти, що, власне, вона – міністр. Можливо, тому що пила вона стільки ж, як і ми. Три склянки перетворилися на десять, а тоді й на сто поки ми дрейфували вулицями Единбурга. Чи справді вона була міністром культури? Ми дуже на це сподівалися, бо пиятика – це культура, хороші часи – це культура і релігія, а вона була майстерною і в тому, і в тому.
На вулиці нас перервав дзвінок з газети «Сідней Морнінґ Геральд» стосовно термінового інтерв’ю ще до мого прильоту в Австралію. Я розважливо передав трубку Ворнерові.
«Алло, - відповів він головному кореспондентові рубрики мистецтв, - слухайте уважно! Інтерв’ю зможе відбутися лише за умови, що ви не запитуватимете про літературу і письмо, а зосередитеся лише на П’єровому особистому житті і тому, як він витрачає гонорари за книжки. Зрозуміло? Окрім цього потрібно переказати 1000 доларів дівчині з України, яка тут зараз з нами…»
Ворнер ще раз глянув на міністра.
«Подбайте, щоб це було 2000 для дівчини з України» - виправився він.
Ми долали наш шлях через Яґермайстра з Ред буллом до Бакарді з колою, а потім назад до пива на світанку у останньому відчиненому місці в Единбурзі – «Дропкік Мерфіз», міністр не відставала від нас, не втрачаючи при цьому ані крихти самоконтролю. Це вражало. З якої ж дивовижної країни вона прибула, думали ми, з якої неймовірної культури.
Коли настав полудень за розкладом у мене було призначене інтерв’ю в готелі. Я відрядив Алана залагодити цю справу за мене; йому було в задоволення – інтерв’ю брала ворог з преси, яка жорстко розкритикувала його останній роман. Вона побачила його обличчя і занервувала. Я дістався до Австралії, запитуючи себе: чи справді це була міністр культури, чи може міністр дебошу? Як би там не було, ми полюбили її, а зараз вона запрошує мене скуштувати в Україні української культури. Чи може дебошу?
Поки я дістався Австралії, то не спав уже 48 годин і все стало схожим на сон. Звичайний вікенд на фестивалі в Единбурзі. А тоді я побачив, що те інтерв’ю скрізь у щоденних газетах.
Гей-гей!
The scene was Edinburgh, a summer’s evening at the festival in 2010. I had read my piece and was trying to leave – next day I had a 24-hour flight to Australia to read again. Scottish madman and author Alan Warner happened to be at the exit with a drink in his hand – which meant that within 2 minutes I had a drink in my hand, and by the time a second drink appeared there was a rumour that the hospitality tent was full of foreign literary dignitaries, including the minister of culture for Ukraine.
When a girl finally joined us it took a while to understand that she was the minister – perhaps because she drank as much as we did. Three drinks turned into ten and then a hundred as we drifted into Edinburgh’s streets. Was this really the minister for culture? We hoped so because drink is a culture, good times are a culture and a religion, and she was good at them both.
We were interrupted on the street by a call from the Sydney Morning Herald, an urgent interview before my arrival in Australia. I wisely handed the phone to Warner.
‘Hello?’ he said to the senior arts correspondent. ‘Listen carefully – the interview can only proceed if you ask nothing about literature or writing, and concentrate solely on Pierre’s personal relationships and how he spent the money from his book advances. Understood? Also we need you to transfer 1000 dollars for the Ukrainian girl we’re with…’
Warner took a second look at the minister.
‘Make that 2000 dollars for the Ukrainian girl,’ he corrected.
We made our way through Jaegermeisters and red bulls to Bacardi and coke and back to beer before dawn at the last open place in Edinburgh, Dropkick Murphy’s, and the minister kept up with us without losing an inch of composure. It was impressive, what a remarkable country she must come from, we thought, what an incredible culture.
When midday arrived and my first interview was scheduled in the hotel, I sent Alan to do it for me; he was pleased, the interview was with an enemy from the press who had badly critiqued his last novel. She saw his face and became nervous. I made my way to Australia, asking myself: was this really the minister for culture who had been with us? Or was it the minister for debauch? Either way, we loved her – and now she invites me to taste culture the Ukrainian way, in Ukraine. Or is it debauch?
By the time I reached Australia I hadn’t slept in 48 hours and it all seemed like a dream. Just a regular weekend at the Edinburgh Festival. Then I saw this interview all over the daily paper: