Ессе

МАНДРИ
Україна – вересень 2012

Мандри не дають мені заснути – це схоже на те, як море вабить погляд моряка. Вдома надто людно, знайомі речі та зміна погоди відволікають і заполонюють простір.

Мандри порожні, готові приймати. Дім повний, готовий відсилати.

Коли я був бідним, то якось усвідомив, що нужда – це знерухомлення. Відсутність несподіванок. Моє помешкання виглядало сірим і мертвим, бо я не міг його покинути. Але коли доля моя змінилася, я побачив, як небеса вознеслися блакиттю юного полум’я, що кликало мене рушити геть. Натхнення від мандрів настільки яскраве, що ми певні – служити воно може лиш одній меті: висмикнути нас якнайдалі, а відтак спричинитися до того аби й надалі нас надихати, аж поки ми не перетворимося на думи і заживемо серед ідей та запаху правди. Якщо ми живемо напівянголами, напівсвиньми, то лиш тому, що зазнаємо поразки у поєднанні наших половин. Ми живемо без зобов’язань перед самими собою,  пливемо все життя за течією, бо божественне і низьке всередині нас у постійному конфлікті.

Життя благає хапатися за себе мертвою хваткою.

Пальці цієї хватки – надмір.

Мандри – це життєвий надмір. Відтак, надмір – це інструмент, а його застосування – ключ до прогресивного виживання, яке є виживанням у сенсі філософському. Наша здатність збиватися на манівці у керунку надміру – підтвердження природою, що це наша доля.

Мандри у місця, про які чув раніше, часто сповнені несподіванок. Не тому, що вони незнані, а тому, що наша свідомість уже чітко прив’язала картинки і параметри до їхніх назв. Те, наскільки реальне місце відрізняється може бути несподіванкою. Місцини про які ми чули, але ніколи не бачили створюють відчуття давнього знайомства, так само, як ім’я батькового колеги, якого ніколи не зустрічав.

Але коли ти зустрічаєшся з місциною, її секрети належать тобі.
Деякі люди йдуть в світи, інші залишаються вдома і чекають поки світ прийде до них. Що ж, я прочекав десять років, але ви не прийшли.
Але я вас уявляв тим часом.

У мене є знайома пара, яка витратила роки на планування відпустки. Не те щоб роки забрало саме планування, просто поїхати у ту відпустку вони вирішили за декілька років. Час і простір були захоплені процесом, який сповільнював життя до темпів тюремного ув’язнення,  але у цьому ув’язненні вільний час пари заполонила Відпустка, яка розквітала, наче план втечі. Ми, як друзі, заразилися і стежили за ними. Їхня подорож мала бути круїзом. Вони обрали корабель і маршрут, ретельно розрахували щоденний бюджет, врахували у своєму плані фактори будунів і сувенірів.
Минали довгі місяці у дебатах про екскурсії в конкретних портах, ретельному аналізі карт, фотографій та відгуків. Коли я спостерігав за ними, то бачив, що це планування, насправді, було мріянням і, що кожна його година уже була годиною круїзу. Нас щораз запрошували відзначити вибір архітектурної пам’ятки,  надіслану брошуру чи чек про передоплату; бувало, що в листі від агента були поради зробити невеличкі зміни – з цієї нагоди скликалась негайна нарада за круглим столом при вині. Відпустка перетворила нас на жваву спілку, і ми, наче дітлахи, повернулися спорудження драбини на Марс. Формувалися комітети для організації низки прощальних вечірок, аж поки наші друзі нарешті зійшли на борт, і коли вони відчалили, коли безжальна дійсність і роки ідеалізму зіткнулися…
Вони чудово провели час.

Краще ніж сподівалися.

Вони усі ці роки внутрішньо подорожували і два тижні круїзу стали лише затвердженням.

Тож вирушаймо усі, не роками пізніше, а зараз.

Випиймо разом, долучаючись до ерозії цього світу.

Перш ніж його охопить корозія.

Нам нічого втрачати. В подорожах ми можемо зазнавати невдач і відновлюватися. І цьому не буде свідків. Ідеї, які  прокладають шлях до абсурдності свіжі та нові, так само як і їхні керманичі. Розкрийте свої почуття у чужоземному місці і ніхто не матиме до них запитань, не заплямує, не отруїть їхній дух. Натомість, вітрила душі напнуться бризом аби злетіти над рутиною. В подорожах все дистилюється до своєї суті. Все зрозуміле і моторошне.

І, можливо, це має наукове обґрунтування, можливо мандри змушують мрії мерехтіти, або ж чужоземні мрії розфарбовують повітря, тож вдихаючи їх ми самі стаємо кольоровими.

У мандрах мене не хвилює чи не помилився я у виборі кольору штор.

Мене не хвилює хто винайшов поїзд.

З останнім парканом рідного міста за спиною, з новими небесами попереду, я починаю світитися.

І біжу пити світ.

Красти у нього.

Бути нічим.

Бути вільним.

І тепер, коли я вільний, різниця між вчора і завтра полягає у тому, що якби я вчора побачив пульсуючий літак високо над своїм садом, то сказав би: «О! Літак зі Сходу на Захід».

Але коли я побачу його завтра, то скажу «Та це ж ви!».

Travel keeps me awake just as the sea makes sailors watch it. Home is too crowded, the distractions of familiarity and passing weather take up space.

Travel is empty, ready for taking in. Home is full, ready for giving out.

Once when I was poor I realised poverty was stillness. An absence of surprise. My place looked grey and dead because I couldn’t leave it. But when my luck changed I saw the sky rise shining with a blue of young flame that called me away. So bright is the inspiration to travel that we know it can serve only one purpose: to pull us farther, which would serve to inspire us farther still, till we lived finally as thoughts in a world engorged with ideas and the smell of truth. If we live half as angels and half as pigs, it is because we fail to do the thing that will unite our halves. We live without commitment to ourselves, spend lives adrift because the divine and the low within us are in conflict.

Life begs us to grasp it in a stranglehold.

The fingers of that grasp are our excesses.

Travel is an excess of life. Thus excess is a tool, and our use of it is key to our advanced survival, which is survival in a philosophical sense. Our ability to err towards excess is nature’s proof that it is our destiny.

Going to places you’ve heard of is often surprising. Not because they’re new but because the mind has already tied images and proportions to a place’s name. How the real place differs can be a surprise. Places we’ve heard of but never seen, develop an old familiarity like the names of your father’s colleagues who you never met.

But when you meet a place, you own its surprises.

Some people travel out to the world, while others stay home and wait for the world to come to them. Well – I waited ten years and you didn’t come.
But I imagined you during that time.

I know a couple who spent years planning a holiday. Not that it took years to plan, but they decided to have a holiday years later. Time and space went to work, slowing life down to the speed of a prison sentence – but within this sentence the couples’ free time was taken up by The Holiday, which flourished like an escape plot. We friends were infected as we watched. Their holiday would be a cruise. They chose a ship and a route, carefully budgeted each day, factored hangovers and souvenirs into the plan. They passed long months debating excursions at certain ports, poring over maps, pictures, and reports. And as I watched them, I saw that this planning was really dreaming, and that each hour of it was an hour on the cruise. Every so often we’d be called to celebrate a landmark; the arrival of a brochure, a down-payment receipt; or a letter from the agent might advise a slight change, which brought urgent councils around the table with wine. The holiday became a living alliance, and we like children returning to a ladder we were building to Mars. Committees formed to oversee a series of bon voyage parties, until finally they embarked on the cruise; and when they sailed away, when ruthless existence collided with years of idealism…

They had a great time.

Better than expected.

They had travelled all those years, in themselves, and the two weeks of the cruise were just a confirmation.

Let’s go, all of us, not in years, but now.

Let us drink together, and erode the world.

Before it corrodes.

We have nothing to lose. We can fail and recover when we travel. There are no witnesses. The ideas that drive absurdity are fresh and new, along with their drivers. Open your feelings in a foreign place and nobody will question them, stain them, stifle their air. Instead the sheets of a soul can be raised to the breeze, to fly without routine. Things distil to an essence when we travel. All is clear and fearsome. And perhaps there’s science, perhaps travel sparks dreams, or foreign dreams might colour the air so that we breathe them and are coloured ourselves.

When I travel I don’t wonder if I made a bad choice of curtains.

I don’t care who invented the train.

With my town’s last fences behind me, with new skies ahead, I light up.

And I run to drink the world.

To steal from it.

And be nothing.

And be free.

And now that I’m here, the difference between yesterday and tomorrow is that if yesterday I saw the pulse of an aeroplane in the high distance above my garden, I would say: ‘There goes an aeroplane from East to West.’

But tomorrow when I see it – I will say ‘It’s you.’