Берлін

Тим часом, як білочки зачаровують перехожих у лондонських парках, а ґави карасу зрошують Токіо своїми криками, дикі кабанчики становлять загрозу вуличним бігунам Берліна. Такий масштаб того «йююх», яке нам доведеться подолати, друже.

Якщо почитати історію двадцятого століття, то легко довідатися, що Гітлер не був у захваті від Берліна. Вважаючи його брудним і повним комуністів, він узявся рити підземелля, тоді як півтора століття до нього Наполеон вдовольнився тим, що маршем увійшов і вийшов – як це буває, коли, спотикаючись, ненароком забредеш до будуару своєї тітоньки. Навіть у дев’яностих, по тому, як я повернувся з батьком до Англії, уряд об’єднаної Німеччини неохоче погоджувався виміняти своє заслання в Райнських землях на стару східну столицю, хоч урешті таки змушений був на це пристати, приволікши з собою для моральної підтримки улюблений паб. Тут слуги федерації мали можливість далі дудлити райнське пиво, читати райнські газети, їсти райнську їжу і вдавати, що ліві не палять їхні шикарні машини.

Бо жодна кількість пива «Кельш» не зможе змінити одного факту: історія йшла Берліном, як сталкер.

Йому не було чого вчитись у кельнської буржуазії.

Якщо не брати до уваги три століття, впродовж яких тут кидали якір королівство, провінція, імперія, республіка, фашистський Райх та марксистсько-ленінська комуна, а також проігнорувати той факт, що на цих вулицях народились комунізм, модерністська архітектура, фашизм, теорія відносності й атомна бомба, лише за двадцять п’ять років, через берлінські фойє пройшли голі секс-раби з мавпами на повідках і повними кокаїну прикрасами; накази Адольфа Гітлера; російські масові зґвалтування; американський середній клас і радянська влада, яка стріляла у тих, хто перетинав місто. Берліну вже нічого вчитись.

Із усього, що я читав і бачив за роки, після того, як побував тут, винюхуючи новини, як цуцик, ось як я відчуваю його стан: якщо сучасний Лондон – це пияк, який мало не розгубив усі ключі, то Берлін щойно прокинувся, виявив, що ще живий, а надворі неділя. І хоч його найвищий пагорб і штучний, згромаджений з уламків чотирьохсот з гаком тисяч розбомблених будинків, та нова ера, витоки якої у дірках від куль і бункерах, цілком справжня. Я відчуваю, що там, де не ростуть дерева і квіти, пускають паростки мистецтво та ідеї – усі його канонічні графіті, актуальний декор поршів, які сяють біля бровок тротуарів, його клуби, які відмовляють у вході зіркам, його киплячий контркультурний, антикультурний люд і млява загальна маса кричать про одне: Берлін не для еліт – Берлін для людей. І їхній лімб позаду.

Місто-держава Марлен Дітріх постає переді мною з лісів і озер, коли літак з дрижаками опускається крізь присмеркові хмари. Я теж дрижу всередині. Коли ми падаємо нижче, все перетворюється на акуратний лабіринт, найкращу імпортну модель залізниці; макети будинків, коробок, контейнерів і обладнання мерехтять, відділені багнистим тилом від польського кордону, який і досі під наглядом телевізійної вежі на Александерпляц – велетенської очиці, наштрикнутої на зубочистку, збудованої, аби зверхньо глузувати з Заходу через мур.