Токіо

Гостеса в кімоно супроводить мене, рухаючись у світлі з невпевненою грацією лелеки. Своєю тінню вона перекреслює прохід. Приїжджають постійні відвідувачі, і тканини в салоні оживають, поплямлені й розворушені їхніми фактурами, кольорами і димом. Риби-кулі спостерігають з акваріума, розташованого вздовж стіни, час від часу прогулюючись до годівниці у пагоді, їхні голови і хвости стирчать, вони важко роззявляють роти і плюскаються. Така загальна картина, у проміжках Сматс випромінює усмішку з-за ляди, де він зайнятий хірургією рідкісної їжі.

Крізь сашимі з солодкої торафугу я моніторю кухню на предмет слідів отрути. Декілька хвилин минають у цьому процесі, поки я врешті ловлю себе на тому, що уявляю, як шеф-кухарі жбурляють нутрощі собі за спину і розсипають ікру по підлозі, немов мармурові кульки. Я змушений розсміятись. Планувати смерть на бенкеті – вияв нелюб’язності й недовіри до Провидіння. Вимагається опортунізм. Я відкладаю це до пізніших німбічних моментів, які неодмінно настануть. Що важливо зараз, то це якнайбільше скористати з лімбу. Це піднесло мої відчуття до такого екстремуму, що я просто насолоджуюся безперервним курінням, питтям, відчуттям того, як цей звабливий салон огортає мене, наче шовковий плащ. Який салон трепету, тренувальний лімб зі своїми летальними закусками! Яка фантастично цивілізована культура подбала про це!

У якусь мить Сматс приносить мені на кінчику пальця тоненький шматочок риби, таку собі amuse-morte, і жестом закликає мене взяти її паличками. Він по-котячому спостерігає, як я їм, і від моєї реакції сповнюється гордощами. Яка вишукана форма мисливство-збиральництва! Серед інших витончених миттєвостей ні сіло ні впало з плеса акваріума вистрибує рибина. Коли вона плюскається вниз, усі відвідувачі переглядаються через кімнату, кивають, усміхаються і зітхають. Вони користаються нагодою роздивитись один одного, як це зазвичай роблять відвідувачі, і відрапортувати. Я приєднуюсь до них і від того з ними зближуюсь, тицяючи на акваріум і аж роззявивши рота, що, визнаю, трохи занадто. Але у такому спокійному місці риба, що стрибає, то вже яскрава подія, а визначні події – це пікселі життя. Ми всі разом, і більше ніхто на світі, стали свідками риби, що стрибає. Однаковий піксель додався до життя кожного, і тепер нам буде значно комфортніше всім разом вижити в авіакатастрофі чи виплисти з моря у шлюпці. Хто буде лідером? Хто панікером? Хто хитруном? Хто мучеником? Такі віддалені кола по воді пускає стрибок риби. Ось яка людська природа у своїх дрібничках – і від того я відчуваю наплив ностальґії. Зверніть увагу на те, як буває в наших найстрашніших снах: не конче побачити друга за вікном, чи лікаря, чи багатія – лише якусь іншу людину. З огляду на це – не така вже й хибна поведінка, те безперервне прагнення торкнутися. Можливо, це компенсація самої хибності нашого існування тут. Можливо, це навіть відчуття, що разом ми мали би бути здатними стати екіпажем цього корабля життя, корабля, що дрейфує.