Лондон

Я заскакую до таксі, що все ще чекає, і зіщулююся ззаду, поки воно гуркоче повз мій дім, вистрілюючи вихлопами в ніч. Світло відблискує у вікні, де я колись жив. Хоча це англійський побут початку двадцять першого століття, а отже, побут, так би мовити, трисексуалів, нарцисів без батьківської опіки, де за двадцять хвилин мого перебування гроші та товари зазнали чотирьох трансакцій до суми у чотириста фунтів стерлінґів і було порушено не менш як п’ять законів. Усе ж те, що він зникає з поля зору, мене таки бентежить. Я вдивляюсь через вікно таксі й розумію, що жодного сліду від мене тут не залишилось. Я навіть не створив свого витвору мистецтва, який би отримав премію Тернера, – гігантського візка з супермаркета, перекинутого на бік через Темзу. Я дивлюсь на світ, який навіть не знатиме, що я тут проїжджав. Серветки зі «Старбаксу» злітають і падають у поривах вітру. Чуваки понтуються, квартали волочаться, закохані гуляють, схиливши з усміхом голови так, ніби перед ними світлий лик данського дитятка, і минаючи паби, де вирує пивний морок, запахи піци і вчорашньої, уже делікатної, блювоти; а там, де світло найразючіше, наче купи шкарпеток, ґелґочуть євротінейджери: по сто шістдесят п’ять сантиметрів завдовжки кожен, затверджені Брюсселем, вони знаходять забуття серед темних закапелків у шмарах, шмарклях і шмалі.

Ніхто не бачить, як я проминаю. Їхній ступор не для мене. Тепер я живу за межами ступорів і марень, вдивляючись, як привид з лімбу. Брязкіт і пахкання таксі, його погойдування і рвучкість та чорнота, що ковзає крізь ніч, перетворюють його на фаетон, на катафалк із пихатою, прикрашеною чорними перами упряжжю, що стрибає і пирхає дорогою повз несвідомих учасників похорону. Тож до побачення, вуглецеві сліди, прощавай, «Роял мейл», ад’ю, лаґерні хами, яйця-і-кресс, шик і «Бекс». Бувайте, мої любі, кохані місцини. Життя, менші за ваше, можуть приходити та відходити, і різні пори можуть у них розквітати та в’янути.

Але ця ніч, немов освітлене місяцем подвір’я церкви, – це моя ніч.